Ігор КВЯТКОВСЬКИЙ,
народний депутат України,
член Політради Соцпартії України

 

 

ЛІВА ІДЕЯ

Світовий і український виміри

“Ані приватна, ані державна власність самі по собі не є гарантією економічної ефективності чи соціальної справедливості.”
З Декларації принципів Соціалістичного інтернаціоналу 1989 р. (Стокгольмської Декларації).
Реальну соціальну справедливість може гарантувати лише економічно ефективне суспільство, але водночас в сучасному світі тільки справедливе і солідарне суспільство спроможне до економічної ефективності.

 

 

 

 

Зародження та розвиток лівої ідеї, як, до-речі, і правої, було безпосереднім наслідком становлення капіталістичного способу виробництва.

Капіталізм дав небачений поштовх розвитку економіки, виробничих сил і виробничих відносин. Тисячилітня боротьба людини за головну передумову свого життя – матеріальний достаток – наблизилась до реальної можливості її реалізації. Капіталізм забезпечив перехід до масового виробництва товарів та послуг і суспільство почало виробляти більше, ніж вимагав прожитковий мінімум.

Відкриття Марксом категорії додаткової вартості, що створюється при масовому капіталістичному виробництві, оголило суть усіх майбутніх конфліктів ХІХ та ХХ століть. Кому повинна належати додаткова вартість – праці чи капіталу, - ось навколо чого точилася боротьба, яка привела до небачених жертв, ось головне історичне питання, яке могло бути вирішено лише часом.

Ті, хто вважали, що переважне право на додаткову вартість має капітал, згуртувались у правому таборі. Їх опоненти, що віддавали переважне право праці, обєднались у лівому.

Спрощений підхід до вирішення цього питання привів до появи двох класичних тоталітарних суспільств двадцятого сторіччя - Радянського Союзу та фашистської Німеччини.

Поява Радянської Росії стала спробою втілення в життя крайнє лівої ідеології: капітал є жахливим експлуататором найманої праці, суспільним злом, а відтак, вся додаткова вартість повинна належати виключно трудовому народу. Комунізм, тобто нівелюючий інтернаціоналізм, став офіційною ідеологією країни.

До наукового аналізу однієї з двох складових, що створюють додаткову

вартість, - капіталу - в Радянському Союзі після цього навіть не підходили. Капітал був поставлений поза законом, хоча спроби його аналізу у Маркса були. Як наслідок, спрощено вивчалась й інша складова – праця.

Поява фашистської Німеччини, що була ідеологічним антиподом СРСР, стала спробою втілення в життя крайнє правої ідеології: додаткова вартість виникає завдяки генеруючій складовій капіталістичного виробництва – капіталу і повинна належати останньому, а людина праці є нікчемною істотою, рабом і ставиться поза законом. Ідеологічною маскою цієї тези став націонал- соціалізм.

Не дивно, що у своєму розвитку ці дві крайні ідеології, не зважаючи на діаметральну протилежність, прийшли до майже подібних за організацією державного управління і суспільного життя типів держави.

І в фашистській Німеччині, і в Радянському Союзі сталінських часів життя окремої людини перестало мати будь-яку цінність. І там, і там той, хто не підтримував офіційну ідеологію, неминуче знищувався. І там, і там це мало однакову назву – чистка рядів. І там, і там виникла тоталітарна держава з концтаборами та всіма іншими атрибутами знищення особистості.

Будь-які крайності рано чи пізно змикаються. В історії ХХ століття це перемикання протилежних полюсів вилилося в світову трагедію – другу світову війну.

Ця війна стала для людства початком важкого одужання. Світ переконався, наскільки небезпечно сприяти становленню крайніх ідеологій на державному рівні.Закономірно, що в історичному плані програла держава, яка, не зробивши висновків з цієї трагедії, спробували законсервувати, як офіційну, радикальну ідеологію, обмежившись лише її легким косметичним ремонтом. Такою державою став Радянський Союз, що здобув, шляхом небачених людських жертв, і не тільки на полях боїв, велику, але тимчасову перемогу.

Західна цивілізація зробила набагато серйозніші висновки, офіційно засудивши та відкинувши крайнє праву ідею.Після другої світової війни економічні, політичні та соціальні відносини в країнах Заходу розвивалися у рамках конкуренції поміркованої правої та поміркованої лівої ідей, тим більше, що ще до війни ці країни вже пройшли довгий шлях їх розвитку. Конкуренція врешті-решт зблизила самі ідеології. У той же час, в результаті абсолютизації та консервації крайнє лівої ідеології, в Радянському Союзі аналіз та розвиток економічних відносин був заблокований.

Достатньо порівняти економічні праці Адама Сміта та Давіда Рікардо з сучасними західними економічними теоріями, щоб переконатися, наскільки далеко сягнула економічна думка Заходу. Сталося це завдяки тому, що західна економічна думка розглядала реальні економічні відносини, і була націлена на те, щоб дати наукову відповідь для практичного задоволення поточних і перспективних суспільних потреб.

З іншого боку, порівнюючи праці Маркса з так званими “науковими” економічними працями радянського чи пострадянського періодів наших крайніх лівих, не бачиш жодної, підкреслюю, жодної нової ідеї. І це за 150 років !!!

Саме поняття науки означає розвиток. Коли наука перестає розвиватись, вона перетворюється у догму. Це відбувається завжди, коли досягнення науки використовують не для розвитку суспільних, у тому числі, економічних відносин, а для обслуговування якоїсь ідеології.

Практика – критерій істини, - важливий, часто вживаний аргумент комуністів. Історична практика двадцятого століття підтвердила повну неспроможність та нежиттєздатність крайнє лівої ідеології. У світі залишилося лише декілька невеликих країн, які, не відіграючи ніякої помітної ролі в світовій економіці, ще сповідують цю ідеологію, намагаючись її адаптувати до реалій життя.

Щоб зрозуміти причини бурхливого прогресу економіки західного типу потрібно повернутись до основ – аналізу складових сучасних економічних відносин..

Маркс писав свій “Капітал” практично на початку становлення капіталістичних відносин, які на той час ще не набули розвитку, щоб піддати кожний сегмент цих відносин такому ж блискучому аналізу, як аналіз загального механізму створення кінцевого продукту цих відносин – додаткової вартості, зроблений ним у першому томі своєї основної праці. Історія економічного розвитку капіталістичних країн дозволила набагато глибше, ніж за часів Маркса, зрозуміти природу виникнення додаткової вартості та змусила кардинально переглянути, як природу капіталу так і природу праці, показавши спрощенність Марксової тези про те, що додаткова вартість виникає лише завдяки експлуатації капіталом найманої праці, де капітал розглядається як паразитичний елемент виробництва і тому підлягає ліквідації.

З’ясувалося, що ні гроші, тобто фінансовий капітал, ні наявність робочої сили, сировини та засобів виробництва самі по собі окремо чи разом взяті, ще не можуть створити додаткову вартість. Дайте 100 пересічним, випадково відібраним, громадянам по 1 млн. гривень чи доларів на створення бізнесу (не має значення його вид: чи то виробничий, чи бізнес послуг), забезпечивши всім абсолютно рівні умови, і ви переконаєтесь, що не більше 10 з них зможуть упоратись з цим завданням, отримавши прибуток, тобто додаткову вартість. Інші 90 осіб ці гроші втратять.

Розвиток капіталістичного виробництва, тобто виробництва, спрямованого на масовий випуск товарів та послуг, дозволив розкрити ту складову суспільного виробництва, наявність якої і дозволяє об’єднати трудові, матеріальні та фінансові ресурси у єдиний ефективний виробничий процес та створення додаткової вартості і відсутність якої неминуче веде до банкрутства будь-якого виробництва чи бізнесу послуг. Це – підприємницькі здібності, або приватна ініціатива, що спрямована на створення приватної власності чи то у формі сімейного господарства, чи то у формі приватної долі у різних формах товариств, у тому числі і акціонерних.

Незаперечним є факт, що від природи, якщо їх не виплекати шляхом навчання, підприємницькі здібності такі ж рідкісні, як і інші природні таланти.Але на відміну від інших талантів вони разом з науковими здібностями мають найбільший вплив на розвиток економіки та виробництва, а відтак суспільства в цілому. Як наслідок, велике відкриття Маркса дістало принципове наукове уточнення та розвиток, що дало змогу Заходу відмовитись від крайнощів в ідеологіях, побудованих на застарілих наукових досягненнях.

Боротьба правої та лівої ідей на Заході в повоєнний період точилася не в далекій від реалій життя системі кординат “капітал – наймана праця”, а в кординатах “підприємницкі здібності (приватна ініціатива) – наймана праця”, де самі підприємницькі здібності стали розглядатися як особливий, протилежний, тобто, вільний різновид праці.А відтак і питання, кому належить перевага у розподілі додаткової вартості, що виникає у суспільному, по-суті, виробництві стало розглядатись у іншій площині. Праві відстоювали переважне право на неї невеликої частини суспільства – підприємництва, ліві – ідею поступового збільшення частки у розподілі додаткової вартості тих, хто, не маючи підприємницьких здібностей, бере активну участь у її створені своєю працею і які становлять більшість громадянського суспільства.

Боротьба цих двох ідей – суть політичної та соціально-економічної сучасної історії розвинутих країн світу. Результатом цієї боротьби стали взаємні поступки, цивілізовані компроміси, досягнення рівня соціальної захищеності людей праці набагато вищого за статки більшості населення Радянського Союзу. Навіть послідовні захисники радянського способу життя вимушені були скрізь зуби визнати, що у капіталістичній країні як Швеція, наприклад, соціалізму набагато більше, ніж у нас.

Сьогодні більшість урядів розвинутих країн очолюють партії ліво-центриського спрямування. Але і програми правоцентриських партій настільки соціально-спрямовані, що нам, хто все своє життя жив у тоталітарному суспільстві, навіть важко побачити відмінності між правими та лівими партіями цих країн.

Визнання західними лівими вирішального значення підприємництва у суспільному виробництві поряд з ключовою роллю у ньому людини праці, необхідність максимального сприяння розвитку підприємництва з боку держави з метою ефективного використання його потенціалу для зростання добробуту суспільства в цілому через соціально-справедливий і водночас економічно-доцільний ефективний механізм розподілу додаткової вартості –перший чинник перемоги лівоцентристської ідеї у розвинутих країнах світу.

Другим чинником стало визнання того факту, що відсутність державного регулювання підприємництва має небезпечно негативні наслідки для суспільства. Ці наслідки особливо відчутні сьогодні у деяких країнах з перехідною економікою та на багато років стримують у них становлення цивілізованих економічних відносин.

Після визнання, у середині ХХ століття політичними силами лівого і правого спектру підприємництва та праці, як двох ключових складових сучасного виробництва, боротьба між правими та лівими на Заході перемістилася у площину рівня державного втручання в економіку. Ліві проводили політику на збільшення частки соціальних програм у структурах центральних та місцевих бюджетів і на посилення державного втручання, що проявлялось, наприклад, у впровадженні антимонопольних законів, які підвищували рівень конкуренції та приводили до стримання, а то і зменшення рівня цін та безробіття, у створенні систем соціального захисту населення і т. п. Уряди правих партій намагались обмежити соціальні програми та втручання держави в економіку, але й вони були не проти застосування державних важелів при зменшенні податків та запровадженні ринкових засад у функціонуванні систем соціального захисту.

В результаті такого відкритого, вільного змагання правих та лівих ідей, соціально-економічні процеси розвинутих країн світу досягли такого рівня, що зміни урядів перестали суттєво впливати на виробництво, стан економіки та соціальний захист населення.

Наведу лише один яскравий приклад. Ще за радянських часів ми звертали увагу, що у складі туристичних груп із Заходу, переважали люди похилого віку- пересічні громадяни своїх держав. Це вказувало на те, що пенсійна система капіталістичних країн забезпечувала такий рівень пенсій, який дозволяв пенсіонерам здійснювати туристичні подорожі за кордон. З часом з’ясувалося, що такі подорожі пенсіонери Заходу здійснюють майже щорічно За кращих часів радянської дійсності пенсії забезпечували мінімальний прожитковий рівень. Але 120-150 пенсійних радянських карбованців вочевидь було замало нашим пенсіонерам для міжнародного туризму.

Довготривале становлення пенсійної системи розвинутих країн світу привело до такого рівня пенсійного забезпечення, яке для радянських пенсіонерів тільки прогнозувалось. На Заході зрозуміли, що навіть потужні державні бюджети найрозвинутіших країн світу не спроможні створити достатню фінансову базу для пенсійного забезпечення .Тому, у другій половині минулого століття держави вдалися до політики активної підтримки становлення та розвитку недержавних пенсійних фондів.Як наслідок, частка недержавних пенсій у загальних доходах американського пенсіонера зараз складає більше 80%, але не за рахунок зменшення розміру державної пенсії, яку отримують гарантовано всі громадяни і яка має тенденцію до постійного збільшення.

Більш вражаючим є інше. У “оплоті імперіалізму” – США-учасниками, тобто фактично власниками недержавних пенсійних фондів, є близько 50% американьких сімей. В свою чергу вже у 1995 році всі недержавні пенсійні фонди США володіли 60% акцій всіх американьских корпорацій та 50% всіх облігацій уряду США. Іншими словами, половина всіх американських сімей через недержавні пенсійні фонди була реальними власниками 60% американських корпорацій та головним кредитором свого уряду. Про такий реальний високий рівень суспільної власності на засоби виробництва (кажучи мовою наших комуністів) у Радянському Союзі можна було лише мріяти. Те ж саме можна сказати і про пенсійне забезпечення розвинутих країн Європи.

Інша доля чекала радянську економіку. Комуністи оголосили капітал злом, а працю - благом. Від єдиного живого організму, що складався з двох невід’ємних частин і, який тільки цілісним міг виробляти додаткову вартість, було відірвано одну половину, яку замінили протезом диктатури планової економіки. Історична поразка інвалідного організму була невідворотною,хоч сам інвалід міг ще деякий час прожити за рахунок надзвичайного перенапруження живої половини, що лишилась.

Радянська економічна наука перетворилась у схоластику і стала обслуговувати не живий організм економічних відносин, а ідеологію, яка привела до такого величезного відставання в соціально-економічному розвитку. При всій неоднозначності особистості Леніна віддамо йому належне. Він відчув, що теорія Маркса чомусь у соціалістичній Россії не спрацьовує. Саме це змусило Леніна перейти від економіки “воєнного комунізму” до нової економічної політики (НЕПу). Підприємництву були повернуті громадянські права і скалічений організм почав одужувати. Але хвороба Леніна та суцільне засилля “шаріковими” керівних посад радянської держави зупинила цей процес і країна на довгі роки повернулась до “воєнного комунізму”. Загибель радянького економічного ладу стала лише питанням часу. Врешті-решт він дійшов тієї критичної точки, де додаткова вартість практично перестала створюватись, а весь добробут радянських людей став підтримуватись шляхом небаченого розпродажу сировинних ресурсів на Захід.

За всі роки існування соціалістичної економіки вона жодного разу не змогла навіть наблизитись до показників продуктивності праці, матеріало- та енергоємкості виробництва капіталістичних країн!!! А це, за висловом Леніна, найважливіший критерій ефективності суспільно-економічного ладу.

У той же час економічний розвиток західних країн привів до необхідності різкого збільшення підприємницького потенціалу . Підприємництву почали вчити навіть тих, у кого ці здібності не були очевидними. В школах та в університетах масово відкривалися класи та факультети, де готували майбутніх підприємців. Мотивація до праці (а підприємництво є особливим видом праці) отримала небачений до цього імпульс.

Не можна сказати, що підприємницькі здібності ніяк не проявлялися у радянську епоху. Але практично відразу вони вступали в протиріччя з керівною роллю комуністичної партії та диктатом планової економіки.Як наслідок, розпочалася велетенська втеча “мізків” з Радянського Союзу на Захід. Західна економіка дістала додатковий науковий та підприємницький потенціал, а це ще більше підірвало мотивацію до праці в радянській економіці.

Примітивно-догматичний підхід до великого відкриття Маркса привів до дискредитації цього відкриття у найбільшій марксистській державі. Крах системи став неминучий. Настали”смутні” часи – “перестройка”.Цей період висвітлив вкрай необхідне для суспільства державне регулювання підприємницької діяльності.

Країни, в яких після другої світової війни було скопійовано радянську економічну модель, але у яких все-таки збереглися приватні підприємства, вийшли з краху цієї моделі з набагато меншими втратами для суспільства, ніж колишні республіки Радянського Союзу. І причиною була не вища культура поляків, угорців чи чехів за культуру українців чи россіян. За роки перебування цих країн у сфері радянської моделі держава і підприємництво постійно взаємодіяли і розробляли зрозумілі правила гри для двох сторін. Це відбувалося не в таких масштабах, як в розвинутих країнах світу, але це було! Тому перехід східноєвропейських країн до ринкової економіки не був зустріччю з чимось досі невідомим і відбувся шляхом поступового зменшення державного сектору економіки та розширення приватного вже в межах відомого і для держави і для підприємництва державного регулювання.

Надзвичайно повчальним, а багато в чому і неоціненим, в звязку з цим, є приклад Китаю.Вже в середині 80-х років ХХ століття ця країна відмовилася від крайньої лівої (комуністичної) ідеології та розпочала перехід до ринкової економіки. Як і в СРСР, тут всі підприємства перебували у державній власності. В Китаї був відсутній будь-який досвід державного регулювання підприємницької діяльності. Суть економічних реформ Ден Сяо Піна як раз і полягала в тому, щоб, створивши незначний за розміром, приватний сектор та допустивши сюди вітчизняне і іноземне підприємництво, дати можливість державі вивчити механізми функціонування підприємництва та налагодити державне регулювання його діяльності. Це відбувалося настільки обережно і в таких невеликих для велетенського Китаю масштабах, що протягом першого десятиліття ці реформи були майже непомітні. Але як тільки досвід був набутий, уряд Китаю з кожним роком став швидко розширювати приватний сектор, що вже зараз дало можливість країні вийти на друге місце у світі по виробництву валового національного продукту та надзвичайно швидкими темпами скорочувати своє відставання від США.

Для країн колишнього Радянського Союзу перебудова виявилася повним крахом економіки. Різке зменшення матеріального добробуту, як неминучий наслідок такого розвитку подій, привів до всеосяжної деградації суспільсьва .

Розвал Радянського Союзу спричинив появу нових держав, де навіть на генетичному рівні не було досвіду взаємодії з підприємництвом та відповідного досвіду державного регулювання підприємницької діяльності. Адже керівні установи зниклої держави, поставивши підприємництво поза законом, спілкувалися з ним виключно через грати вязниць. Крах системи відразу порушив рівновагу між державою та підприємництвом.

За відсутності державного регулювання підприємницької діяльності місце держави миттєво займає криміналітет. Якщо ж до того сама держава ще слабка, криміналітет намагається захопити і державні інститути для максимального викачування грошей з молодого підприємництва та з суспільства в цілому. В результаті саме підприємницво набуває спотворених форм.

Тому є закономірним,що директор овочевої бази стає найближчим і найголовнішим радником Президента з економічних та фінансових питань.А вихідці з кримінального середовища стають депутатами, міністрами, радниками можновладців для того, щоб підмінити державне регулювання підприємницької діяльності своїми кримінальними “понятіями”. Це і є головною причиною перетворення державної влади в Україні в”паханат”.

Щоб підприємництву набути ознак цивілізованості та скинути ярмо державного рекету, йому, як і всьому суспільству, потрібно пройти певний шлях розвитку.Перше десятиліття незалежності України, при всіх своїх втратах та розчаруваннях, поступово виплекало нову генерацію підприємців, які все більше і більше зацікавлені у зрозумілих, прозорих та рівних для всіх правилах гри та заміні “паханату” на державне регулювання своєї діяльності. Це повністю співпадає з лівоценристською ідеєю розвитку України.

Мій семирічний досвід парламентської діяльності переконав мене, що представники правої ідеології – національного бізнесу - не налаштовані на зміни. Потрапляючи до парламенту, чи в адміністрацію Президента або в Уряд, вони миттєво починають грати за вже встановленими правилами, намагаючись зайняти якомога вище місце в ієрархії “паханату”, дбаючи виключно про забезпечення власного бізнесу. Таких прикладів – безліч.

На відміну від правих, прихильники лівоцентристської ідеї найбільш зацікавлені у швидкому наведенні порядку та встановлені чітких правил гри для підприємництва, бо розглядають його розвиток та процвітання не як самоціль, не як збагачення окремого бізнесу чи навіть всього підприємництва, а як механізм забезпечення добробуту усього суспільства і, в першу чергу – людини праці та непрацездатних, які складають у сучасній Україні більше 90% населення.

Аналізу другої складової єдиної діади, що створює додаткову вартість – праці, без якої не можлива реалізація підприємницьких здібностей, у цій статті було надано менше уваги. Це пов’язано з тим, що такий розгляд суті підриємництва та його ролі у виробництві та створенні додаткової вартості на теренах держав колишнього Союзу є новим і незвичним, хоч для розвинутих країн світу цей підхід став аксіомою.

За роки незалежності, як в правому так і в лівому таборах українського політикуму розробці ідеологічних засад увага не приділялась. Останнім часом лише в середовищі партії “Реформи і порядок” та костенківського Руху з’явилася, поки що небагаточислена, група політиків, яка почала усвідомлювати необхідність розробки правоцентриської ідеології.

Всі партії лівого табору до останнього часу перебували під надзвичайно сильним впливом крайньої лівої ідеології, яку вони отримали у спадщину від КПРС, доля якої відома. Основною причиною відданості партій цій ідеології є наявність значного електорату, що зберігає пам’ять про хоч і не заможнє, але достатньо гарантоване життя за радянських часів, яке у його свідомості ототожнюється з владою комуністів. Не дивно, що саме Комуністична партія України сьогодні зберігає найбільший вплив на цей електорат. Проте, багаточисленні факти співробітництва та узгодженості дій лідерів партії з існуючою владою ведуть до поступового зменшення її впливу. Можливо, така поведінка верхівки компартії пояснюється усвідомленням нею факту, що саме існуюча влада, політика якої спричиняє масове зубожіння громадян, зберігає широку соціальну базу крайнє лівої ідеології?

Керманичі КПУоб’єктивно зацікавлені чинити опір втіленню в життя лівоцентристської ідеї, бо її реалізація приводить до різкого зростання добробуту суспільства та зменшує соціальну базу крайньої лівої(комуністичної) ідеології. В цьому, до речі, і головна причина відмови, під різними приводами, верхівки компартії від обєднання всіх лівих сил.

Це стосується і створеної у 1996 році, активно підтримуваної владою, Прогресивної соціалістичної партії Наталії Вітренко. Вектор розвитку, а точніше деградації ідеології цієї партії спрямований на відновлення ще більш крайньої ідеології, ніж ідеології КПРС – жахів сталінізму.

Соціалістична партія України з моменту створення тривалий час була тінню Компартії. Але поступово в її середовищі з’явились і закріпились в Програмі і практичній діяльності паростки лівоцентристської ідеї. СПУ впритул найблизилась до неортодоксального сприйняття лівої ідеології та здатна почати реалізацію євросоціалістичної ідеї в Україні, використовуючи,зокрема, і досвід західних країн.

Цікавим аспектом розвитку лівоцентристської ідеї в Україні є той факт, що в правому таборі певні політичні партії намагаються задекларувати свою прихильність до цієї ідеї. Найбільш потужною з них є Соціал-демократична партія України (об’єднанана).Але назвою цієї партії причетність до європейського соціалістичного руху і закінчується.

Недаремно на останні форуми Соцінтерну від України запрошувались лише представники СДПУ (Буздуган) та СПУ (Олександр Мороз).

Скільки б лідери СДПУ(о) не намагалися переконувати громадськість у своїй соціал-демократичній орієнтації, насправді, це одна із найбільш крайнє правих партій України. Не дивно, що її голова Віктор Медведчук був автором змін до Конституції, які намагалися проштовхнути через сумнозвісний референдум і прийняття яких знищило б останні паростки демократії в нашій державі. Прихід до влади цієї партії привів би до встановлення жорсткої диктатури надзвичайно потужного олігархічного клану, який би підм’яв під себе весь інший бізнес та знищив соціальні гарантії та демократичні свободи. СДПУ(о) є партією великого бізнесу, яка навіть генетично не здатна наблизитись до соціал-демократії і використовує її знамена виключно в демагогічних цілях.

.Лівоцентристська ідея у сучасній Україні полягає у забезпеченні та захисті людини праці, але не через абсолютизацію праці та ігноруванні підприємництва. А через визнання останнього рівноправним партнером у сучасному суспільному виробництві, створенню для нього найсприятливіших умов для максимального використання його потенціалу на користь всього суспільства. Партнерська взаємодія підприємництва та праці повинна бути спрямована не тільки на соціальний захист людини праці, а й непрацездатних верств населення. Визначальна роль у цьому відводиться державі, як регулятору підприємницької діяльності та всього спектру соціально-економічних відносин.

Але програма та реалізація лівоцентристської ідеології на Україні є темою іншої статті.